23 лютого Сергій Григорович Середа святкував би свій 51рік народження. Минулого року цього дня вдалося зібратися всій великій родині за великим сімейним столом, щоб привітати іменинника з півстолітнім ювілеєм. Сергію Григоровичу тоді вдалося вирватися із пекла війни на декілька днів, щоб розділити з рідними своє свято. Донька Іра та сестра Таїсія і досі з теплом згадують той урочистий день, адже Сергій був щасливий у родинному колі.
Війна зруйнувала життя українців, що вже про свята говорити. Донька розповідає, що вже в 2022 році татові іменини не відзначали, адже він вже проходив комісію, щоб іти добровольцем до війська. Кому, як не “атошнику” знати, що треба ставати на захист Батьківщини. “Це і батьків вислів: “Хто, як не я”,- каже Іра.
Ще в 2017 році Сергій Григорович підписав контракт і пішов служити у зону бойових дій на Сході України. Весілля своєї донечки Іри та зятя Андрія батько ще застав, а ось народження єдиної онуки пропустив. Адже воював тоді на Донеччині у складі територіальної оборони Волновахи. Вперше дідусь побачив онуку, коли їй було вже чотири місяці. І дідусевому щастю не було меж, він спішив погратися з малечею, поняньчитися і візочок дитячий повозити. “Такий мій тато смішний і сильний, найкращий у світі тато”, – з болем у серці розповідає Іра…
Служба у війську та сімейне життя тісно перепліталися в долі Сергія Григоровича. Після школи Сергій пішов служити до лав Збройних Сил України. Службу ніс у прикордонних військах на Вінниччині. Там і зустрів свою майбутню дружину Олю. Тато любив розповідати, чим йому приглянулася мама: “Всі дівчата були такі балакучі, а Оля мовчазна та тихенька”. Так і привіз Сергій у батьківську хату свою кохану. Батьки радо зустріли невістку, молодятам справили весілля і в Гребінці, і на Вінниччині. Вже в гребінківській квартирі зростала донечка. Іра прига-дує, як залюбки їзди-ла з татом велосипе-дом на рибалку на чистий кар’єр, на “гребінківське море”. З п’яти років дівчинка ловила карасів та щук, підгодовувала рибу макухою, як вчив батько.
“Тато завжди був майстром на всі руки”, – каже донька. Вона пригадує всі ремонти в квартирі, які робили разом з татом, мама була на роботі. “Батько навчив мене і “штукатурити”, і плитку класти, і шпалери клеїти”, – з гордістю розповідає Іра.
…У Сергія Григоровича був позивний “Харон”. В грецькій міфології Харон – перевізник душ пормерлих через річку Стікс. Воїн був водієм на Донеччині. І доводилося перевозити не тільки живих… Багато побратимів склало свої голови за незалежність України. Майже рік Сергій з товаришами утримував позиції під Красногорівкою. Та це “утримування” вартувало десятків загублених душ… Від цього серце воїна розривалося від болю і розпачу… Він часто дзвонив сестрі Таї та ділився своїм болем та тривогами.
За військові заслуги молодий сержант Сергій Григорович Середа 21 червня 2024 року отримав відзнаку Головнокоман-дувача Збройних Сил України – Золотий Хрест. Та відзнаку так і не вручили Герою, адже 24 липня наш земляк загинув на полі боювнаслідок ворожого обстрілу. Золотий Хрест вручили рідним Сергія Григоровича…
А онучка Софійка у липні отримала від дідуся в подарунок на день народження новенький телефон. Вона навчилася знімати відео і щодня відправляла дідусю повідомлення. “Мамо, чомусь дідусь перестав мені відповідати…”, – з сумом говорила мала…
… Дідусь повернувся додому, як і мріяв при останній зустрічі з рідними…
Той шлях повернення був устелений гіркими сльозами рідних та земляків, що стояли навколішки, зустрічаючи Героя…
