Підходить до кінця найкоротший рік у нашому житті. Рік без спокою, без радості. Рік страху і розгубленості, рік сміливості і мужності. Рік, коли багато хто втратив найдорожче – дім, а може і життя. Але цей рік нас об’єднав, згуртував і це укріплює нашу віру у те, що незабаром увесь цей жах закінчиться. Багато наших земляків і землячок, не замислюючись, взяли до рук зброю і стали на захист нашої держави. А ми – тут, у тилу, маємо свій фронт, намагаємося відновлювати економіку, допомагаємо внутрішнім переселенцям, проводимо благодійні заходи. Щоб показати усьому світу, що українці – мужній волелюбний народ, який нікому не здолати. Уся гребінківська громада згуртована і об’єднана. Сьогодні ми говоримо із міським головою Віталієм Івановичем Колісніченком про підсумки року, що минає для Гребініквської громади.
– Віталію Івановичу, цей рік для кожного з нас був непростим, а для вас, як міського голови, і поготів. З перших днів повномасштабного вторгнення треба було приймати важливі рішення, з’являлися нові виклики, виникали такі проблеми, яких раніше ніколи не було. Як вам вдавалося тримати все під контролем?
– Зараз, можливо, ще не час розповідати, як все було у перші дні війни. Події розвивалися дуже стрімко. Війна не давала нам часу на роздуми, важливі рішення треба було приймати швидко. У перші ж дні шляхами нашої громади рушили колони військових, виникали потреби у запасних частинах, паливі, продуктах харчування та іншого.
Тоді всім було важко зорієнтуватися, що робити, як створити лінію оборони, як допомогти нашим захисникам. Звісно, у мене, як і у більшості з нас, була складена “тривожна валізка” з документами. Але я прийняв для себе рішення, що доки можна буде залишатися вдома, у рідному краю, то буду залишатися і працювати. І з перших днів війни довелося вирішувати дуже серйозні задачі, що про евакуацію у безпечне місце, навіть, і не думав. Адже до мене, як до колишнього воїна- афганця, військові, які пересувалися через нашу територію, ставилися з повагою, і чекали допомоги і виважених рішень. І це було першочергово – допомогти військовим, тоді і тепер. Вищі військові адміністрації нам давали рекомендації, а ми вже шукали, як їх виконати, щоб бути готовими до будь-яких сценаріїв. Колись, пройде час, закінчиться війна, ми згадаємо все, що відбувалося. Подякуємо всім, хто підтримував і, навіть, тим, хто так і залишався осторонь. Зате ми дізналися, хто є хто.
Ми кидали клич до усіх небайдужих. Допомогу надавали і фермерські господарства, і приватні підприємці, і просто жителі нашої громади.
Гуртом нам вдавалося вирішити найскладніші питання. Працювати доводилося, як то кажуть, двадцять чотири на сім. Я вдячний працівникам міської ради, старостам, працівникам освіти та закладів культури, фермерам та підприємцям, волонтерам і всім, хто відгукувався і допомагав.
– Багато жителів нашої громади стали на захист рідної землі, і найважче з усього – втрачати рідних на війні. У рідну домівку уже не повернуться чимало наших захисників…
– Мужні воїни нашої держави, ставши на оборону незалежності та суверенітету, віддають найцінніше – своє життя. Смерть наших земляків на війні – це тяжка втрата для нашої громади і всієї країни. Це завжди біль, сльози, розпач. Але ми докладаємо максимум зусиль, щоб провести наших героїв в останню путь достойно. Коли закінчиться ця клята війна, ми зробимо все можливе, аби гідно вшанувати пам’ять загиблих земляків. Їхніми іменами ми назвемо вулиці та парки, встановимо пам’ятні меморіальні дошки, аби всі наступні покоління знали, завдяки кому буде мир на нашій землі.
– Гребінківщина, як і вся Полтавщина, стала надійним тилом і приняла багато вимушених переселенців. Розкажіть, як вдалося налагодити роботу волонтерських штабів?
– Мільйони українців вимушені були покинути свої домівки через війну, через те, що рашисти зруйнували їхні будинки та мирне життя. Понад три тисячі вимушених переселенців приїхали саме у нашу громаду, рятуючись від війни. При міській раді ми створили гуманітарний центр, який працював цілодобово. З перших днів було створено “гарячу” телефонну лінію по наданню допомоги внутрішньо-переміщеним особам. Ми зверталися до мешканців громади і шукали тих, хто може прихистити переселенців, людей, котрі постраждали від війни більше, ніж ми тут, у тилу. Перші дні телефон не замовкав. Будинки для біженців ми шукали усі гуртом. Особлива подяка старостам наших старостинських округів. Вони дуже відповідально ставилися до цих питань. Допомагали шукати будинки для переселенців, допомагали облаштовувати хати, в яких, часом, давно ніхто не жив, допомагали вирішувати різні побутові питання.
Своєрідними гуманітарними штабами ставали наші школи. Гуманітарний центр, котрий з перших днів війни створився при Гребінківській гімназії, працює і досі. Мешканці громади приносять сюди речі, різноманітну гуманітарну допомогу, а вимушені переселенці звертаються по допомогу.
Великим гуманітарним центром у нашій громаді був і залишається Міський будинок культури. Сюди надходить гуманітарна допомога із різних джерел, тут же її отримують зареєстровані у нас переселенці. Я вдячний кожному, хто сам особисто організовує і передає гуманітарну допомогу на фронт, робота наших волонтерів неоціненна і надзвичайно важлива. Завдяки їм та усім, хто долучається і допомагає, наші воїни знають, що ми тут у тилу про них турбуємося і за них молимося.
– У нашій громаді було проведено чимало благодійних заходів, мета яких – зібрати кошти для допомоги Збройним Силам України.
– Ми усі об’єдналися у прагненні наблизити Перемогу. І це показують ті благодійні заходи, які ми почали проводити у нашій громаді. У кожному старостинському округу, а в Гребінці, навіть, декілька разів були проведені благодійні концерти та ярмарки. Ми їх проводили не заради розваги, а для благодійної мети. До мене, як міського голови, увесь час звертаються наші земляки, які боронять нашу землю на фронті, з проханням про допомогу. Тож завдяки цим ярмаркам та концертам нам вдається збирати кошти, за які ми купуємо різі необхідні для захисників речі – тепловізори і далекоміри, бензопили, запчастини та шини для автомобілів та інше.
Так, нам зараз усім важко, і морально, і фінансово. Наш ворог – підступний. Не маючи великих успіхів на фронті, він знищує ракетами інфраструктуру наших міст. Хоче посіяти паніку та хаос у наших душах і серцях. Не піддавайтеся на цю спокусу. І знайте одне – нашим воїнам у холодних окопах набагато гірше, але вони не кидають своїх позицій, вони мужньо тримаються. І ми повинні триматися і не “втомлюватися” допомагати захисникам, щоб вони відчували нашу віру і нашу підтримку. І ми не будемо зупинятися. Адже, це наш внесок у Перемогу, в яку ми усі щиро віримо.
– Віталію Івановичу, в умовах воєнного стану як вдавалося вирішувати щоденні проблеми громади?
– Після початку війни було важко прогнозувати, що буде далі. Війна змінила все, непросто було вирішувати нагальні проблеми. Усі свої плани, що ми їх розробляли до війни, доводиться відкладати на невизначений термін. Зараз головна задача – триматися тут, в тилу, не “їсти” один одного, стійко витримувати ті випробування, які дає нам доля. І, звичайно ж, допомагати захисникам. Це наш спільний девіз. А для багатьох, тих, чиї рідні нині на фронті, боронять Батьківщину, просто не існує усіх цих дрібних проблем. Вони чекають єдиного – дзвінка від рідної людини, як і я…
– Віталію Івановичу, мабуть цього року було складно прийняти рішення про встановлення новорічної ялинки у Гребінці?
– Так, це було непросте рішення. Мені, як і кожному свідомому громадянину, зараз важко віднаходити душевні сили працювати, приймати рішення, реагувати на порожні звинувачення, а тим більше радіти. Ми довго думали, чи буде це доречно та чи варто у цей складний час не відступати від традицій святкування Новорічних та Різдвяних свят – встановлення міської ялинки. Діти – майбутнє нашої країни. Вони вірять у диво, і ми дорослі маємо всіма силами зберегти їхню віру в добро та диво.
Прислухалися до різних думок. Запитували наших захисників, і саме вони вирішили долю цього свята. Щодня ЗСУ боронять нашу землю, щоб наші українські діти мали щасливе майбутнє. І ніхто не має права позбавляти їх дитинства та казки! Наші Збройні Сили захищають рідну землю, а це дає найсильнішу мотивацію з можливих.
– Цьогоріч зимові свята ми зустрічаємо у непростих обста-винах. Усім нам хотілося б лише одного – скоріше б закінчилася війна…
– Пам’ятаєте, як раніше наші дідусі і бабусі говорили: “Аби лиш війни не було…” і завжди бажали здоров’я і мирного неба. А ми дивувалися і не вірили, що це – найважливіші речі у житті…
Тож у переддень Нового року я хочу щиро побажати нам миру і спокою. Наша Перемога неминуча, це лише справа часу. А нам треба щиро молитися за кожного солдата. Того, хто у окопах, того, хто поранений і того, хто вже ніколи не повернеться у рідну домівку. Ми у неоплатному боргу перед ними усіма за наше майбутнє, за незалежність і цілісність нашої держави.
