Розум, який рятував життя… Серце, яке не знало страху
Рік тому, взимку, 20 січня, під час виконання бойового завдання із захисту недоторканості та територіальної цілісності України в районі населеного пункту Звірове, Покровського району, Донецької області загинув молодший сержант, командир інженерно-саперного відділення 2 інженерно-саперного взводу 2 механізованого батальйону
Тіль Руслан Юрійович з Гребінки.
Народився Руслан 24 березня 1987 року у нашому місті. Закінчивши Гребінківську гімназію з відзнакою, вступив до Кременчуцького політехнічного інституту на факультет “Біомедична інженерія”. Свій трудовий шлях розпочав у 2007, працював охоронником у Гребінківській райдержадміністрації. У 2012 році закінчив Полтавське вище професійно-технічне училище імені А.О. Чепіги. Близько року працював у ТОВ ФОЗЗІ – ФУД м. Київ на посаді касира торгівельного залу. З листопада 2018 року по січень 2023 року працював кухарем на філії АТ “Державна продовольчо-зернова корпорація України” “Гребінківський елеватор”.
Руслан разом з мамою Ганною Миколаївною та бабусею Марією мешкав у центрі міста по вулиці Свободи. На останній сесії минулого 2025 року було одноголосно підтримано питання про перейменування вулиці Свободи на вулицю імені Руслана Тіля.
Про подвиг нашого героя-земляка написано розділ у рубриці “Пантеон Героїв”, яку ведуть побратими з 32 Сталевої бригади. Про останній день життя Руслана побратими написали: “Командир відділення інженерно-саперного взводу 2 механізованого батальйону 32 Сталевої бригади Руслан Юрійович Тіль загинув під час виконання бойового завдання 20 січня 2025 року на Донеччині.Того дня група інженерів виїхала для встановлення невибухових загороджень “Єгоза”. Ворог відкрив по них щільний артилерійський вогонь. Під час цього обстрілу життя Руслана Тіля обірвалося. Він до останнього подиху виконував свій обов’язок, захищаючи побратимів і рідну землю.”
Мама Руслана, Ганна Миколаївна, розповідає, що син беріг її від усіх негараздів, нічого не розповідав про свою службу. Про всі жахи, які сину довелося пережити на війні, вона дізналася з розповідей побратимів. Про те, що сина мобілізували, мама дізналася в момент, коли Руслан одягнув на плечі рюкзак і сказав: “Мама, не зхвилюйся. Мені вручили повістку. Я їду на війну. Тільки не плач”.
Цитата з рубрики “Пантеон героїв”: “До мобілізації в січні 2023 року Руслан працював на елеваторі. Здавалося б, далека від військової справи людина. Проте командир його взводу, старший лейтенант Георгій, згадує, що за трохи бунтарською, “панківською” зовнішністю ховалася над-звичайно цілеспрямована людина з чітким світоглядом. “Він був неординарною особистістю. Зовні – бунтар, а всередині – людина, яка точно знала, чого хоче і навіщо прийшла у військо”, – каже офіцер.
Завдяки гострому розуму та природній кмітливості Руслан блискуче опанував професію сапера. Але його талант був значно ширшим. Серед побратиміа славився винахідниливістю, адже він постійно шукав способи вдосконалити роботу та полегшити військовий побут. Він придбав 3D-принтер і друкував усе: від пристроїв для швидкого заряджання магазинів до хвостовиків для скидів, коли в дроновдів не вистачало боєприпасів. Він розбирав міни, щоб переробити вибухівку для дронів, і навіть в будинку, де квартирував з побратимами, переобладнав звичайну грубку на газову.”
Мама завжди ним пишалася. Змалечку з бабусею Марією він вивчив багато віршиків, ще не вміючи читати.
Син з дитинства був слухняним, завжди стояв за справедливість. “Через це йому важко все давалося. Але він наполегливо йшов до своєї мети”, – каже Ганна Миколаївна. Син мав чудову пам’ять, гарно навчався в школі. Вдома була велика бібліотека. Руслан перечитав майже всі книги, деякі – по декілька разів. Читання було для нього улюбленою справою.
Перед війною Руслан придбав деревообробні верстати, прилади для випалювання по дереву. Він з дитинства гарно малював. За своїми ескізами навчився випалювати цілі картини… Маючи всі необхідні станки для роботи з деревиною, він у вільний час все виготовляв своїми руками. Вже після смерті сина мама знайшла у його майстерні виготовлені з дерева два серця – більше й менше. Він по телефону їй сказав про ту свою роботу, яку виконав в останній свій приїзд додому: “Мамо, більше серце – то твоє, а моє – менше…”
“Та серце він мав дійсно велике, щире…”, – каже Ганна Миколаївна. Змалечку, маючи добре серце, він завжди піклувався про різних тваринок. Найулюбленіший кіт Фармазон до цього дня сидить біля воріт, чекаючи свого господаря.
Руслан Тіль девять разів був поранений. З них три рази отримав тяжкі поранення. Кожен раз після поранення ставав у стрій.
Про лицарські риси характеру воїна найкраще скажуть його побратими: “У бою Руслан був втіленням мужності та самопожертви. Його командир згадує випадок, коли група потрапила на ворожу міну ОЗМ-72. Важко поранений, Руслан спершу кинувся рятувати побратима, наклав йому турнікет і перемотував рани, і лише коли сам почав втрачати свідомість, помітив, що його власні ноги сильно посічені уламками. “Він завжди казав: “Та я за себе не боюся, боюся за побратимів””, – згадує Георгій. Цей воїн-лицарь був тричі поранений, але після кожного лікування, не вагаючись, поверталася у стрій. У лютому 2024-го біля Синьківки на Харківщині отримав перше поранення. Доставляючи на позиції БК, потрапив під мінометний обстріл, вивіз поранених, отримавши уламок у руку, але довіз побратимів до стабпункту. Відбиваючи штурм на позиції, був поранений втретє – цього разу від скиду з ворожого дрона. І знову повернувся.
Відповідальний, надійний, сміливий – він ніколи не відмовлявся від завдань. Руслан вільно володів англійською, постійно навчався, черпаючи інформацію з іноземних джерел, і щедро ділився знаннями з іншими. Його поважали настільки, що багато хто хотів переманити його до себе в підрозділ – як талановитого технаря”.
Мама Руслана Тіля говорить, що побратими завжди були для сина на першому місці. Коли Ганні Миколаївні зробили складну операцію і вона потребувала стороннього догляду, син не зміг полишити побратимів. Перепрошував у мами і казав: “Нас лишилося тільки троє, мене немає ким замінити.” Син дев’ять місяців не був вдома.
За два роки військової служби Руслан тричі був на навчаннях за кордоном – у Німеччині, у Румунії та в Польщі. Після закінчення навчання він отримав відповідні сертифікати військових досягнень.
Він втішав маму тим, що у січні 2025 року повинен був прийти у відпустку. Та в січні на четвертий день Руслан не вийшов на зв’язок. Ганні Миколаївні зателефонували з частини і повідомили, що син зник безвісти. Воїни, виконуючи бойове завдання, потрапили під масований обстріл. Через інтенсивні бойові дії евакуація була неможлива…
Життя для Ганни Миколаївни стало на паузу… Мати не знаходила собі місця. Телефонувала побратимам і командирам… Сподівалася на диво… Вірила…Надіялася…
Після повідомлення про зниклого безвісти сина 25 січня до Ганни Миколаївни надійшло повідомлення з військової частини про те, що були організовані евакуаційні заходи і тіло Руслана було евакуйовано. 28 січня мама очікувала сина у відпустку, а отримала “похоронку”…
… Він був людиною з великої літери, яка пройшла з 32-ою Сталевою бригадою весь її бойовий шлях – від Куп’янська до Торецька і Покровська. За стійкість, героїзм і мужність молодший сержант Тіль Руслан Юрійович нагородженний орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). Справжній воїн назавжди залишиться прикладом для кожного з нас.
…Можновладці обговорюють питання створення у столиці Національного Пантеону Героїв України – меморіального
комплексу як сакраль-ного місця пам’яті про загиблих воїнів.
У цьому пантеоні мають відбуватись почесні поховання та встановлюватись пам’ятні об’єкти для увічнення видатних діячів України: лідерів національно-визвольних змагань усіх часів, військових командирів, визначних осіб, що здійснили героїчні вчинки в боротьбі за незалежність України.
Поки міністерства, інститути та зацікавлені органи виконавчої влади опрацьовують проект концепції Меморіалу українських героїв, воїни та громади самотужки створюють свої Пантеони Героїв. Це і перші в містах військові кладовища, і електронні Книги Пам’яті. Метою їх створення є гідне вшанування загиблих, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, забезпечували виконання службових обов’язків та присяги на вірність українському народу, й віддання їм належних військових почестей.
Завдяки електронному Пантеону Героїв 32-ої Сталевої бригади ми, земляки Руслана Тіля, більше можемо дізнатися про його подвиг. Його товариш Олександр Хоменко написав: “Руслан Тіль – справжній воїн. Приклад для наслідування. Розумний, мудрий, відважний, з великим почуттям гумору, справедливий. На жаль, таких людей мало. Я радий і гордий тим, що наші шляхи перетнулися”. А Михайло Субочев зауважив: “На таких, як Руслан, тримаються ЗСУ. Тяжко втрачати таких побратимів…” Ім’я захисника України Руслана Тіля назавжди вписане в Пантеон Українських Героїв.
Наталія Стеценко.
Фото з родинного архіву та архіву редакції.
