В нашому суспільстві споконвіку існує традиція взаємодопомоги, суспільної праці, піклування про ближнього. Раніше таких людей називали доброчинцями, громадськими діячами, альтруїстами, добродіями, а з кінця ХХ століття – стали називати волонтерами. Але суть справи не змінилася. Кожен може стати волонтером, якщо має велике добре серце, має у душі співчуття, турбується не лише про власну долю, а і про долю інших.
Кожна добра справа заслуговує на похвалу. Хоча люди, які роблять ці справи щодня, не чекають вдячності чи визнання, адже допомагають іншим за покликом власного серця.
Сьогоднішня історія унікальна тим, що добрі люди вирішили врятувати і допомогти зовсім чужій людині. І справа навіть не в тому, що хтось колись комусь один раз подав руку допомоги, ні. Сусіди з вулиці Сковороди – стали підтримувати і допомагати двом обездоленим людям – батькові та сину, зовсім безкорисливо і на постійній основі.
Цю важку історію людських відносин розповіла нам Катерина Василівна Сотніченко, яка не просто стала ініціатором доброї справи, зверталася до сусідів, до родичів, ходила по інстанціях, а й сама брала активну участь у всьому, що відбувалося. Била в усі дзвони, як то кажуть, і дуже хочеться вірити, що історія матиме добре продовження…
Хтозна коли почалася ця історія. Все просто: на одній вулиці багато років жили сусіди, спілкувалися, працювали, виховували дітей, раділи і співчували разом. Не всі, звичайно, але більшою частиною. Так ось вийшло, що поруч жила родина: тато, мама та двоє синів. Батьки працювали, діти росли – ходили до школи, спілкувалися з однолітками, ганяли у футбол та на велосипедах. Ніхто і не помітив, як менший син став вести себе якось дивно, а лише згодом багато хто зрозумів, що причиною негативних змін стали наркотики. Причини, боротьба за життя, короткі і сердиті розмови залишалися здебільшого у родині. А результат, який став, як грім серед ясного неба, дізналися усі – раптово помер молодший син. Горе надовго скувало душі батьків. Та попереду їх чекали не менші випробування…
Старший син повернувся зі служби в армії геть іншим. Батьки як могли намагалися допомогти сину, але не дуже хотіли, щоб болюча правда стала відома іншим.
Правдами і неправдами, вони намагалися підтримувати стан психологічного здоров’я старшого сина. Але це давало лише тимчасовий ефект. Мама, так і не оговтавшись після втрати молодшого сина, почала сама втрачати надію і опускати руки. Здоров’я погіршувалося, у неї просто не було сили боротися ще й за себе, не було сили опиратися долі, вона відчувала, що земля тікає з-під її ніг…
І ось якогось дня її не стало. Сиротами залишилися у порожній і сумній хаті тато і старший син. Обоє були погано пристосовані до життя, та ще якось так старалися не коритися злій долі. Через свій стан син не міг працювати. Лише час від часу ходив по сусідах та за їжу допомагав виконувати якусь нехитру роботу. Але були люди, які платили випивкою, тим самим ще більше штовхали молодого чоловіка на дно…
Тато слабував, але все ж тримався. В хаті було світло і тепло, було що переїсти. Та все ж і оселя, і вони обоє не були схожі на пустельників. Але в часи пандемії тато захворів. Вже тоді сусіди забили на сполох. Катерина Василівна зверталася за допомогою до лікарів міської лікарні, щоб допомогли вилікувати літнього чоловіка, у якого, як то кажуть, на руках безпорадній хворий син…
Батька тоді врятували, полікували і відпустили додому. Так ще пройшов деякий час. Та хвороби і переживання точили і без того слабке тіло літнього чоловіка. Якогось дня він просто не прокинувся. Хоронили його усім кутком. Катерина Василівна пригадує, як ходила від хати до хати, і збирала кошти на поховання. Люди здебільшого відгукувалися. Адже добре знали цю родину, дуже співчували і старалися хоч чимось допомогти.
Для сина, що самотою лишився у рідній хаті наче у в’язниці, настала суцільна пітьма. Його стан ставав дедалі гіршим. А Катерина Василівна та її сусіди – родина Вертелецьких – Галина Марківна та Михайло Григорович, Любов Василівна Сергієнко, Надія Пилипівна Пунько (на фото), по черзі носити йому їсти.
Але ж у кожного з них у житті траплялися свої негаразди, проблеми зі здоров’ям, матеріальна скрута. Так і вийшло, що відповідальність за життя хворого чоловіка лягла на плечі зовсім чужих людей, пенсіонерів.
Про Катерину Василівну Сотниченко варто сказати окремо. Які б негаразди не спіткали її у житті, вона ніколи не була байдужою до долі інших людей, своєї вулиці, свого рідного краю. Була депутатом міської ради, і завжди дбала про якісь добрі справи для земляків. Дотепер вона – активна учасниця ветеранського активу міського краєзнавчого музею. Тож , не дивно, що Катерина Василівна не була байдужою до долі самотнього хворого сусіда. Особливо тоді, коли він лишився сам на одинці зі своїми проблемами.
Після смерті батька сусіди, як могли, допомагали хворому обездоленому чоловікові. Поки в хаті було світло і тепло, то ще можна було триматися. А як через борги відрізали світло і газ, треба було не просто допомагати, а негайно рятувати, бо довгої холодної зими він би не витримав у захоловшій оселі.
–Я сама втратила сина і добре знаю, що це таке, коли втрачаєш найрідніших, розповідає нам Катерина Василівна, — Тому не могла просто спостерігати, як пропадає на очах людина. Адже він не міг собі дати ради. Ми приносили йому їсти, купували хліб, якість прості продукти. Але цього було, звісно, що мало. Але нам теж непросто. Пенсії – невеликі, та все ж залишити його напризволяще ніяк не могли. Дякую усім, хто виявив співчуття до долі цього чоловіка, дякую усім, хто допоміг його врятувати від загибелі…
Катерина Василівна знову забила на сполох. Звернулася, насамперед, у міську раду, до міського голови Віталія Коліснічекна, у відділ соціального захисту до Тетяна Борисівни Науменко, у міську лікарню до Віктора Івановича Кривошеї. І вони разом почали шукати вихід. Адже залишати його у цій оселі далі не можна було. Зараз чоловік у спеціалізованій лікарні, його обстежать фахівці і поставлять діагноз. Виходячи з того, буде вирішена його подальша доля. Найімовірніше йому доведеться жити у спеціалізованому закладі, адже він не має близьких родичів, які б узяли над ним опіку, а самому йому не справитися. Небайдужі сусіди, Катерина Василівна Сотніченко, родина Вертелецьких та інші щиро вірять, що йому нададуть допомогу, якої він потребує та забезпечать належний догляд. Адже такі люди через хворобу стають небезпечними і для себе, і для оточуючих.
Але ця розповідь про інше, про людську небайдужість, про те, що треба проявляти співчуття до ближніх, треба наповнювати світ добрими справами і тоді горя і зла стане менше. Дякуємо, вам, наші дорогі волонтери з вулиці Сковороди, що підтримали людину у тяжкий час.
