Півстоліття прожили разом. Два життя прожили однією долею, зберігаючи любов і вірність. Не зламалися під вантажем турбот і проблем, а тільки ще більше стали цінувати один одного. Третього серпня родина Івана Андрійовича та Людмили Миколаївни Ясинських, яких гребінківці добре знають, відзначають важливе, світле родинне свято – “золоте весілля”. Їхній життєвий приклад гідний для наслідування у родині та й не тільки.
У сімейному житті 50-а річниця, прожита разом, називається золотою. Одним із варіантів походження такої назви – це те, що золотими стають серця людей, які зуміли зберегти кохання і ніжність протягом півстоліття.
Це великий відрізок часу, протягом якого, подружжю доводиться переживати різне, ділити на двох і радість, і смуток. Але головне – підтримувати один одного.
Така життєва подія – це хороший привід зустрітися усій родині, привід згадати про перші зустрічі, знову пережити те хвилювання перших днів кохання. Доля прагнула їх об’єднати, мабуть ще тоді, коли родина Людмили Миколаївни переїздила із Казахстану у рідні краї – на Гребінківщину. Людмилі Миколаївні ледь виповнилося 16 років, як вона разом з батьками приїхала у Гребінку. Родина придбала будинок поряд із тодішньою харчосмаковою фабрикою. А сім’я Івана Андрійовича жила поряд. Та познайомилися вони дещо пізніше, коли проводжали в армію їхнього сусіда і товариша Володимира Гришковця. Молоді люди сподобалися один одному і так потихеньку у їхніх серцях зародилося кохання. Іван Андрійович після служби в армії навчався у Кременчуці, а згодом – у електротехнічному технікумі у Полтаві. А Людмила Миколаївна, після закінчення школи, вступила на навчання до Полтавського педагогічного інституту.
Молоді люди, коли випадала нагода, зустрічалися і прогулювалися вулицями міста, ходили у кіно та на танці у будинок культури. Саме там, у передноворічні дні, відбувався своєрідний конкурс танців. Іван Андрійович навчив Людмилу Миколаївну танцювати вальс. І їхню пару одноголосно визнали найкращими танцюристами.
А влітку 1974 року молодята побралися. І життєве колесо покотилося, і, здається, чим далі, тим швидше. І Людмила Миколаївна і Іван Андрійович продовжили навчатися та працювати. У родині народилася спочатку донечка Ірина, а через 5 років – син Олексій. Батьки власним життєвим прикладом виховували своїх дітей. А тепер дуже пишаються їхніми досягненнями, дуже радіють успіхам своїх дітей та онуків. Адже закладали тільки найкращі риси людські у їхні душі – милосердя, добро, працелюбство, цілеспрямованість. І тепер, уже дорослі діти, разом із своїми родинами, хочуть подарувати радість батькам, в свою чергу, віддячуючи за безмежну любов та турботу.
Зараз обоє – на заслуженому відпочинку. У них обох непростий життєвий шлях за плечима. У кожного – тривалий трудовий шлях. Іван Андрійович, як і його батько, став залізничником. Після навчання та служби в армії працював довгий час заступником начальника відбудовчого потяга. Згодом – начальником тягової підстанції. Він завжди був відповідальним на роботі, яку б посаду не займав. А вдома теж ніколи не сидів без роботи. Дуже любить працювати вдома, обробляє город, доглядає за садком та займається пасікою. Іван Андрійович завжди знайде собі роботу, і ніколи не відмовляє усім, хто звернеться по допомогу. Так вчив і своїх дітей, а тепер передає свою життєву мудрість і онукам, що лише навчання і праця допомагають реалізувати мрії, давати впевненість у завтрашньому дні.
Людмила Миколаївна мріяла бути педагогом з раннього дитинства, і цій мрій судилося здійснитися. Багато років вона працювала вчителькою в різних школах району, а найбільше, мабуть, в Слободо – Петрівській. Чотири покоління випускників навчала Людмила Миколаївна, викладала хімію та біологію. Була класним керівником та активним організатором різноманітних цікавих заходів для учнів школи. Пригадує, як разом із учителем музики Нілою Олександрівною Луценко організовували чудові вечори. Особливо чомусь запам’яталися вечори під назвою “Золота осінь” , які кожної осені проводилися у школі для старшокласників.
Промайнули роки, і Людмила Миколаївна вирішила піти на заслужений відпочинок за вислугою років. Майже рік була вона вдома. Але бажаного задоволення від відпочинку, умиротворення не отримала. А, якось випадково зустрівши, Аллу В’ячеславівну Децик, яка на той час працювала начальником районного управління соцзахисту, обмовилася, що без роботи сидіти її неспокійна душа не може. І Алла В’ячеславівна запропонувала взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади начальника відділу соціальної допомоги вдома. Так Людмила Миколаївна почала нову сторінку у житті, пов’язану із соціальним захистом. А вже через деякий час, Людмила Миколаївна реалізувала ще одну дуже важливу справу, яка довгий час багатьом здавалася нездійсненою мрією. Людмила Миколаївна доклала максимум зусиль, витратила багато сил та енергії аби, за підтримки однодумців, створити у Гребінці територіальний центр. Сотні, а може й тисячі старших людей Гребінківщини, особливо самотніх, дуже вдячні працівникам тер центру за постійну підтримку і допомогу у важливий період їхнього життя, коли вже невсилі виконувати звичні життєві справи.
10 років пропрацювала Людмила Миколаївна у Гребінківському терцентрі, з моменту задуму і до уже повноцінного функціонування такого життєво важливого закладу.
Зараз подружжя вдома, на заслуженому відпочинку, та ніколи без діла не сидять. Кожен знаходить собі справу до душі. Людмила Миколаївна у вільний час досліджує свій родовід, розпитує родичів, збирає фотографії та відомості про своїх та чоловікових предків. Знайшла чимало унікальних фотографій та відомостей про предків, упорядковує альбом, де занотовує усі відомості, які вдається знайти. Залучає своїх дітей та внуків до цієї роботи, щоб вони теж знали про своє коріння і відчували себе частиною великої славної родини.
Дожити до золотого весілля випадає тільки обраним. Дай Боже вам здоров’я на багато років і щасливого життя в оточенні дітей, онуків і правнуків.
фото із родинного архіву.
