Зараз, як ніколи, важливі спогади старших людей для розуміння майбутнього, для того, щоб розібратися в історії своєї родини, свого міста, своєї країни. Всі ми нарікаємо, що живемо в складні часи, що війна забирає у дітей дитинство, юність; а літні люди не можуть зустріти спокійну старість. А як жили наші дідусі і бабусі, яким було їх дитинство? Ми часто не знаходимо часу, щоб дослухатися до мудрості своїх рідних, а потім шкодуємо, що не почули. Сьогодні у наших читачів є така нагода – почути розповідь про життя, війну та неймовірну працьовитість і віру за будь-яких обставин. Герой нашого матеріалу залізничник – Анатолій Лукич Латиш, занесений до Книги Пошани Полтавського відділення Південної залізниці. Чоловік ще мав славу кращого пічника, змурував більше сотні печей жителям Гребінківської громади.
Його невтомні руки переробили безліч роботи, освоїли багато нових професій. Анатолій Лукич, як говорить прислів’я про завдання чоловіка на землі, все зробив – побудував дім, посадив сад і виростив сина. Та його життя ніколи простим не було, багато випробувань приготувала йому доля…
Народився Анатолій Лукич у Горбах у 1928 році, хоча в “метриках” записали рік народження – 1929. Хлопчина встиг закінчити лише чотири класи початкової школи і розпочалася війна. Батько, Лука Прокопович, пішов на фронт. А мама, Олександра Іванівна, залишилася сама з трьома синами – Василем, Анатолієм та Олексієм. Молодшому Льоші було лише п’ять років. Війна та окупація забрали дитинство у маленьких. Та найтяжче стало братам, коли мама загинула у 1943 році. Батько на війні, мами не стало.
Хлопці опинилися сам на сам з дорослими обов’язками, вчилися виживати в складних життєвих обставинах. Доглядали за господарством та коровою-годувальницею. Дітям допомагали дідусі й бабусі, але жити вони залишилися в своїй хаті. З Березівки приходили мамині батьки – бабуся Мотря та дід Іван. У Горбах жили батькові батьки – дід Прокіп та баба Оришка. Холодної зими 1944 року хлопцям довелося йти зимувати до діда Прокопа, бо не було чим топити хату. Старшого брата, сімнадцятирічного Василя забрали на фронт. “Це був останній набір до війська, і брат пішов на війну”, – розповідає Анатолій Лукич.
Навесні чотирнадцятирічний Анатолій та восьмирічний Олексій повернулися в батьківську хату, хлопці мріяли про те, як зустрінуть батька з війни. Змалечку Анатолію довелося навчитися доїти корову, готувати їжу собі і брату, косити, рубати дрова, топити піч. Ще й сусідкам допомагав, як просили. Чоловіків в селі майже не було, – всі на фронті. То ж хлопчакам доводилося тягнути на собі всю тяжку роботу. Одного разу сусідка подякувала за допомогу Анатолію і принесла маленьке поросятко в дарунок. Хлопці взялися його виходжувати, ділитися з ним їжею. Те вигодуване братами порося стало окрасою святкового столу, коли батько повернувся з фронту. Це сталося восени 1945 року. На війну разом забирали двох односельців – Івана Ночовку та батька, так вони і повернулися в один день удвох. Батько пішов працювати в місцеве господарство, в городню бригаду. Тоді в колгоспі були великі теплиці, вирощували розсаду.
Та сину Анатолію не довго довелося побути з батьком, вже у 1946 році юнака забрали на Донбас. Тоді партія вирішила, що треба розбудовувати східні регіони. Ніхто не запитував молодих людей, не чекав їх згоди. Приїхали до двору, завантажили всіх по списку і повезли у вантажних вагонах, як худобу. Зовсім юні спочатку навчалися у “ФЗО”, як говорить Лукич. Як зараз, професійно-технічні заклади. Анатолій там отримав спеціальність муляра, щоб зводити новобудови для шахтарів. Юнаку дуже хотілося додому, а не жити і працювати на чужині. Він самовільно залишив Донбас, повернувся в рідне село. У Горбах все було до душі, і робота, і життя. Хлопець навчився грати на мандоліні та балалайці, на сільських вечорницях був душою компанії. Анатолій зустрів своє кохання – красуню Таню. Дівчину на початку війни, як і багатьох українок, окупанти відправили на роботи до Німеччини. Пекло неволі, тяжка непосильна робота, знущання, – всі ці випробування довелося пережити Тетяні Василівні в юному віці. Молодята після війни почали будувати нове життя, одружилися. У подружжя Латишів у 1948 році народилася донечка Люба.
Та знову доля була немилосердною до Анатолія Лукича, знову у селі забирали молодих хлопців на відбудову Донбасу. І хоч батько-фронтовик ходив до голови села та просив не забирати сина, не залишати маленьке дитя без батька, нічого не подіяло. Молодят розлучили, Анатолій опинився у Донецькій області на станції Кучаково. Молодь будувала двоповерхові будинки. Чотири роки довелося відпрацьовувати на чужині, звідти Анатолія забрали в армію в 1951 році. Служив Анатолій Лукич зв’язківцем у німецькому місті Віттенберге. За сумлінну службу та дотримання військової дисципліни солдат став старшиною роти. І вже в його підпорядкуванні було 70 солдатів. Так і далі було в житті Анатолія Лукича, на яку б роботу не штовхала його доля – скрізь він був кращим. Не злічити Похвальних листів та грамот, Подяк та нагород на службі та на роботі.
Коли Анатолій повернувся у рідне село зі служби, дружина працювала на торфорозробці. Тетяна ледь не втратила свідомість, коли побачила коханого через чотири роки. А Анатолій боявся, чи дочекається вона його, чи не вийде заміж…
Чоловік влаштувався працювати муляром на залізницю, у 8-у дистанцію цивільних споруд. На околиці Гребінки залізничникам давали наділи землі для будівництва. Так і молода родина Латишів отримала землю в полі. Анатолій Лукич вже мав досвід в будівництві, тож взявся самотужки зводити будинок, дружина у всьому йому допомагала. На вулиці новобудов все робили дружно, приходили підсобити один одному. Анатолій Лукич розповідає, що 22 жінки прийшли до них на толоку, місили глину. Литі стіни і досі зберігають тепло в оселі, хоч будинку вже більше 60 років. Лукич опанував самотужки всі будівельні професії. Став і пічником, і столяром і теслярем. Навчився працювати з деревом, сам зробив віконні рами в оселю, вони й досі стоять. Щоб вкрити хату залізом, довелося продати корову. Тяжко молодій родині давалося будівництво, нічого не було. Дефіцити на будівельний матеріал, дістати будь-що було складно, та й коштів не вистачало. Доводилося все робити своїми руками. Та найбільше чоловіку довелося мурувати печі. Не лише в своїй оселі, а й у сусідніх. Потім на роботі став пічником, адже газу в Гребінці після війни не було. Навіть, у багатоквартирних будинках були печі. Анатолій Лукич будував, ремонтував, проводив техогляд пічного опалення в квартирах залізничників та приміщеннях організацій і установ. За свою сумлінну працю має багато нагород та Похвальних Листів.
Анатолій Лукич допомагав і своєму молодшому братові Олексію. Хлопець мав хист до науки, після закінчення школи вступив до технікуму. А потім навчався на інженера в Київському політехнічному інституті. Анатолій часто їздив до столиці, возив брату передачі. Голодне було тоді студентське життя, тож будь-яким продуктам харчування з дому хлопці дуже раділи. Лукич пригадує, як побачив, що в Льоші зовсім розлізлися черевики, а нові не було за що купити. То поки брат відпочивав, Анатолій підбив підошву маленьким гвіздочками, підшив. Подарував черевикам нове життя, а Олексію дав можливість переходити зиму у старому взутті…
Через десять років подружнього життя Бог подарував Анатолію та Тетяні ще й синочка Сашу. В любові та злагоді зростали діти. З дитинства допомагали батькам в усьому. Батько з сином майстрували, мама з донечкою готували смачні страви. Хоча й Анатолій Лукич має хист до кухні, любив варити борщі та супи. Вже зараз руки підводять чоловіка, тож доводиться відмовиться від куховарства.
… Вже давно повиростали діти, одружилися, подарували онуків. У Люби двоє дітей – Маринка та Роман, у Саші – донька Оленка. Всі вони живуть в Криму. До війни рідні часто навідували дідуся. Бо вже двадцять чотири роки Анатолій Лукич сам “горює у своїй оселі”, як каже чоловік. Разом з дружиною вони прожили 52 роки, як говорять, “душа в душу”. У вересні 1999 року Тетяна Василівна полишила цей світ.
Анатолій Лукич, поки мав здоров’я, вів господарство, садив город, куховарив та майстрував. До дідуся приїздили онуки, няньчив він і сусідських дітей, як просили. Бо має дідусь щире серце та відкриту до людей душу, вміє товаришувати та допомагати людям. Замолоду Анатолій Лукич та Тетяна Василівна дружили з родиною Лазоренків – Віталієм Івановичем та Марією Павлівною. Їх вже немає на цьому світі, а вже їх діти підтримують Анатолія Лукича. Володимир і Тамара Лазоренки – часті гості у дідусевій оселі. “Вони держать мене на світі”, – каже Анатолій Лукич. Також чоловік з вдячністю розповідає про соцпрацівницю Світлану Піскулу, яка допомагає дідусеві по господарству.
21 червня Анатолію Лукичу Латишу виповнюється 95 років. На свої 90 років дідусь за родинним столом зібрав у садочку всіх своїх рідних і друзів. А тепер війна, про яку він знає з самого дитинства, не дає зустрітися всім знову…
Ми вітаємо Анатолія Лукича з поважним ювілеєм, зичимо здоров’я і бажаємо дожити до свого сторіччя, щоб знову зібрати рідних за сімейним столом під мирним небом України.
Фото авторки та із сімейного архіву родини Латишів.
