23 травня – День Героїв України
24 лютого, коли кляті рашисти посунули своєю чорною ордою на нашу землю, Олександр Бибик як раз був у Києві, на роботі. Мама намагалася йому додзвонитися, але не виходило. І лише під вечір того ж дня вдалося з ним поговорити. Він подзвонив сам і повідомив спокійним голосом, що він уже у одному з київських військкоматів, чекає зброю і наказу. Мама спробувала його вмовити не гарячкувати, приїхати додому, все обдумати. А він іще впевненіше їй сказав: “Мамо, а хто ж повинен захищати нашу Батьківщину, як не такі, як я!”
Хоч і болючі були для мами, Тамари Іванівни Бибик, такі слова, але іншого вона і не могла почути від свого сина. Він з дитинства цікавився історією рідної землі, дуже любив родину, свою велику і малу Батьківщину. Але ще більше заболіла душа у жінки, коли вона дізналася, що її старший син Анатолій в цей же час теж був у військкоматі, але уже тут, у Гребінці. Анатолій теж мав бойовий досвід, адже у період з 2016 по 2020 роки він брав участь в АТО. Тож з початку повномасштабного вторгнення і донедавна боронив нашу землю від загарбників. За сімейними обставинами був демобілізований і зараз вдома.
Тож для усієї їхньої родини це були дуже складні дні, тижні, місяці.
23 травня відзначають свято з особливим змістом: День Героїв України. Це свято на честь українських борців за свободу і незалежність. Цього дня Україна вшановує пам’ять всіх героїв, які відстоювали її суверенітет і незалежність і просто зараз ведуть боротьбу проти російської армії за нашу свободу. Це величне і одночасно сумне свято – багато українських героїв розплатилися життям заради своєї країни.
Олександр Бибик – наш земляк, один з таких Героїв, котрі власним життєвим прикладом показують, які повинні бути справжні патріоти.
Олександр народився 2 листопада 1990 року у с. Березова Рудка Лубенського району Полтавської області.
У 1996 році вступив до першого класу Березоворудської загальноосвітньої школи. У 2005 році закінчив 9 класів. У цьому ж році вступив до Березоворудського аграрного технікуму. У дитинстві і юності був звичайним хлопчиком, любив спорт, товаришував. Але більше спілкувався із старшими, читав цікаві книги, допомагав по господарству.
З 2009 по 2012р.р. навчався у Національному університеті біоресурсів і природокористування України. Мама пригадує, що Олександр, коли тільки лише вступив до цього вузу, перший місяць не приїздив додому. Купив собі карту Києва, вивчив її і сам об’їздив усі цікаві куточки. Таке мав велике бажання подорожувати, вивчати щось нове, поспішав дізнатися якомога більше…
Він обрав собі професію агронома, і ця справа йому дуже подобалася. Він мріяв жити і працювати на землі, з великою цікавістю відвідував лекції та практичні заняття.
А потім була служба в армії, після цього кілька років працював у органах внутрішніх справ. Брав участь у Антитерористичні операції. Але не дуже любив ділитися з рідними якимись важкими спогадами.
Якось, приїхавши у відпустку, він привіз додому прапор України. І розповів мамі, що він читав про історію нашого державного прапора. Були історичні події в нашій державі, коли прапор був жовто-блакитний, а не синьо-жовтий. Тож син так і залишив його на стіні. Тепер мама не хоче нічого змінювати, адже це теж частинка пам’яті про сина, який загинув як Герой у боях за рідну землю.
З перших днів повномасштабного вторгнення обороняв Київ, з травня 2022 року – Чернігівський кордон. Згодом захищав Харківську область. Як тільки була можливість – телефонував мамі. Про бойові будні розповідав мало, не хотів, щоб найрідніша людина хвилювалася. Адже й так знав, що мама хвилюється за них обох із братом. Він ніколи не скаржився на те, в яких умовах перебуває, був витриманим і терплячим.
Олександр був з тих чоловіків, які оберігають своїх найрідніших. Якби не було важко йому самому, але він знайде слова і час, щоб підтримати інших. Вже після смерті Олександра Тамарі Іванівні написала незнайома жінка. Висловила свої співчуття і розповіла про те, як вони познайомилися з Олександром. Ця жінка на війні втратила двох своїх синів. І Олександр, не зміг залишитися байдужим до її горя і написав слова підтримки. І так вони переписувалися. Незнайома жінка молилася за всіх захисників, хвилювалася за Олександра, розпитувала його про справи. І одного дня він перестав відповідати…
18 жовтня 2023 року в районі населеного пункту Єлизаветівка Донецької області, внаслідок мінометного обстрілу Олександр Бибик отримав поранення несумісне з життям. Наш земляк Олександр Михайлович Бибик – сержант, інспектор прикордонної служби 2 категорії – оператор безпілотних авіаційних комплексів 105 прикордонного загону ім. князя Володимира Великого, Державної прикордонної служби України героїчно загинув за незалежність України.
Кажуть, що Герої не вмирають. Вони просто перестають бути поруч. Відлітають….. Тихенько і не попрощавшись. Можливо, тому, що не збирались помирати. Мали плани, хотіли любити, народжувати дітей, навчатись, працювати, радіти життю. Не судилось……Стають зірками в небі. Янголами-охоронцями.
Фото із родинного архіву.
