17 січня – роковини смерті нашого славного земляка
В’ячеслава Лисенка, героя – захисника, кіборга, нагородженого посмертно орденом “За мужність ІІІ ступеню”.
Дев’ять років тому гребінківці прощалися зі своїм героєм, але біль втрати за ці роки не минув. Ольга Михайлівна та Олексій Дмитрович Лисенки – батьки В’ячеслава з цією бідою йшли по життю разом. Але не так давно не стало й Олексія Дмитровича, коронавірус вразив ослаблений хворобами організм. Тепер Ольга Михайлівна разом з другим сином Андрієм пригадують ті щасливі часи, коли родина була в повному складі. Найбільше згадуються дитячі роки синів. Тоді Лисенки мешкали в Комсомольську. Батьки Ольги Михайлівни – Ганна Григорівна та Михайло Семенович Хатьонки проживали в найкрасивішому місці Сербинівської сільської ради – на Леваді.
Чудовий куточок біля річки був привабливий не лише для місцевих жителів, а й для дачників з Гребінки, Черкас та Києва. Добрі господарі з двору будували собі такі пірси , що вели до води, як на морі. Найбільший пірс був у Петровича, що мешкав у Києві, а на літо приїздив до Левади. Ось хлопчаки і купалися у річці, стрибаючи в воду з його пірса. Тому малий Славко не довго затримувався у Комсомольську на канікулах, а в перший же день просив батьків, щоб його відвезли на Леваду.
Ніякими путівками на море, чи в дитячий табір не можна було його заманити. Тільки до дідуся на Леваду! Хлопчачі забавки з друзями з дитинства часто згадував В’ячеслав Лисенко і в дорослому житті. На селі завжди вистачало роботи, та хлопець її не цурався і в юному віці. У дідуся була кобила Зірка, така лагідна та поступлива. Славко змалечку з нею потоваришував і через все життя проніс любов до коней. Разом з дідусем на конику їздили ціле літо косити траву, заготовляли сіно для худоби. І така робота була йому в радість…
Ніби зі смутком повертався восени до Комсомольська, потрібно було йти до школи. Завжди випрошував батьків, щоб не в неділю забирали, а хоч би в середу. Щоб ще три деньочки побути в селі, залишитися на Леваді…
В школі теж було багато друзів, Славко брав активну участь в шкільному житті – і танцював, і співав, і вірші декламував. Ходив на шкільні гуртки – займатися шахами та дзюдо. Ольга Михайлівна розповідає, що в Комсомольську родина мешкала в дев’ятиповерховому будинку. Часто не працював ліфт. І мама не раз спостерігала, як її син допомагав літнім сусідкам занести сумки на верхні поверхи. Він якось навчився знаходити спільну мову і з дітьми, і з дорослими. Вмів надати допомогу тим, хто її потребує. Та й мамі і бабусі завжди допомагав, не цурався і жіночої роботи. Міг і лад у хаті навести – помити, позамітати, штори повісити, попрати і куховарити вмів. Розпитає у мами, як плов готувати, і сам зустріне батьків смачною вечерею. А коли родина переїхала до Гребінки, завели чималеньке господарство. І тут В’ячеслав був першим помічником. В його руках будь-яка робота ладилася…
…Коли В’ячеслава Лисенка побратими привезли до Гребінки у січні 2015 року, було сніжно і морозно. Рідні вирішили відвезти його туди, де найбільше він любив бувати – на його Леваду. Зимонька – зима так ошатно вбрала дерева навкруги кладовища, кущі виблискували інеєм і дорога пересипалася сніговими перлами. Все дихало спокоєм і тишею, лише потріскував морозець і вітер засівав сніжинками. Змучене тіло Героя знайшло свій останній прихисток…
Фото із сімейного архіву родини Лисенків.
