Так, це було давно. Ще тоді, коли на території Сліпорід – Іванівки та Майорщини працював один великий колгосп. У цього господарства було близько 3700 гектарів землі. Окрім того, це господарство займалося тварин-ництвом, були великі ферми. Тут завжди працювали доярки-рекордсменки, які за добу надоювали багато молока, а тваринники забезпечували великі прирости. Також це господарство було насіннєгоспом, бо тут вирощували зернові культури на насіння. У 1990 році відбулося роз’єднання, і утворилися два окремих колгоспи -“Прогрес” у Майорщині та імені Дзерджинського у Сліпорід – Іванівці. Згодом, колгосп Дзерджинського реформувався у ксп “Мрія”.
Родина Дмитра Івановича та Тетяни Іонівни Виповських з Майорщини можуть багато розповісти про те, як раніше працювали та господарювали у Майорщині та Сліпороді. Адже обоє працювали на відповідальних посадах. І хоч обоє жили у Лазірках, не так і далеко від цих країв та все ж згодом довелося переїздити, життя закинуло їхню молоду родину на Гребінківщину. Тетяна Іонівна закінчила кооперативний технікум у Полтаві, а Дмитро Іванович навчався у сільгоспакадемії у Києві. А на вихідних молоді люди зустрічалися у Лазірках, ходили на танці, дружили. А згодом ця дружба переросла у справжнє кохання на все життя. Доля випробовувала молоде подружжя різними подіями – і хорошим, і не дуже. Народилися дві доньки – Оксана і Валентина. Дмитра Івановича, як дипломованого спеціаліс-та, направляли в різні колгоспи Полтав-ської області. Але тепер уже треба було дивитися на умови проживання, адже малі діти вимагали більшого затишку у оселі. Вони обоє завжди мріяли жити у селі, збудувати власний дім, насадити багато квітів та дерев, щоб часто збиралася вся родина разом. І їхня мрія з роками збулася. І тепер Майорщина стала для їхньої сім’ї рідним краєм, де серце радіє кожному новому дню, де живуть рідні і друзі, де відпочиваєш душею, навіть, якщо втомився від роботи.
Дмитро Іванович довгий час очолював ксп “Мрія”. Це були непрості часи реформування, в тому числі і у сільському господарстві. Важко було утримуватися на плаву. Думаю, багато з нас добре пам’ятає період кінця дев’яностих та початку двохтисячних. Після розпаду союзу і зміни економіки почався зароджуватися приватний бізнес. Було складно орієнтуватися у нових умовах, розвивати справу заважала і відсутність коштів. Як раз тоді популярним не на довго став бартер. А це для господарства було дуже погано. Та і інші фактори негативно впливали на діяльність господарства. Можна довго дискутувати, чому великі господарства не витримали випробувань. Так, звісно, тепер земля теж не гуляє, утворилися більші і менші фермерські господарства, які обробляють землю, вирощують хліб і до хліба. Але… Раніше, в умовах планової економіки намагалися розвивати усі галузі сільського господарства. Ті чи інші колгоспи спеціалізувалися на різних видах продукції. Окрім рослинництва у господарствах завжди було тваринництво, займалися вирощенням не лише соняшника, кукурудзи, а вирощували і овочі. Тоді, не дуже вибирали, що було найприбутковішим, тоді думали про сівозміну, про те, якби зайняти роботою усе місцеве населення. Колгоспи активно підтримували сільські заклади культури, школи, футбольні команди, самодіяльність. Тепер у більшості такого немає. Можливо з роками у суспільстві сформується нове покоління справжніх меценатів, підприємці будуть дбати не лише про власний зиск, а й допомагатимуть іншим заробляти кошти, розвиватися, більше підтримуватимуть соціальну сферу. Ось і у Майорщині, як розповіла нам Тетяна Іонівна, дуже розвинене було господарство. Одинадцять років вона очолювала огородню бригаду у колгоспі. Різне було за ці часи – і хороше, і погане. Але точно можна сказати одне – роботи було багато, і люди не цуралися її. Працювали віддано і добросовісно. Колгосп, окрім усього звичного господарства, мав тридцятиметрову теплицю, де вирощували із зими розсаду, а з осені і до весни – свіжі огірки. На ділянці, де знаходилася огородина, була влаштована поливна система. І в посушливі роки овочі поливалися. Тож завжди мали гарний урожай. З помідорів, навіть, варили томатну пасту! Проблемою була нестача працівників. Нікому бувало допомагати і працювати на городині. Тож Тетяна Іонівна сідала на велосипед і об’їжджала село, просила пенсіонерів прийти та допомогти розсаду садити, а вже восени збирати урожай. Завжди, коли отак збиралися жінки на овочеве поле, то усі гуртом співали для азарту до роботи і хорошого настрою.
А ще у її віданні був місцевий сад. На площі 37 гектарів росли, в основному, яблуні. У дорідні роки збирали дуже багато яблук, сушили “сушку”, здавали соковиті плоди на місцеву харчосмакову фабрику.(І таке було у Гребінці. Жаль, що через чиєсь недолуге рішення від цього виробництва не лишилося й сліду).
Спогади про той період життя викликають у жінки різні емоції, з одного боку вона пишається тим, що в тому числі і завдяки її праці тоді на високому рівні було господарство. А її городня бригада була прославлена трудовими успіхами на увесь район. А з іншого – це тяжка праця, яка забирала багато сили моральних і фізичних, багато переживань, нервів залишилося в тому періоді. Тож згодом Тетяна Іонівна змінювала рід діяльності. Був час, що вона працювала завідуючою дитячими садками, спершу одинадцять років у Сліпороді, а згодом, ще три – у Майорщині.
І разом з тим, що і Дмитру Івановичу та Тетяні Іонівні доводилося багато працювати на роботі, вони з великою охотою розбудовували власний дім та двір.
— Зараз у нашому дворі ростуть 45 кущів троянд та 60 сортів ірисів. Квіти – це наша спільна любов з доньками та онучками, – говорить Тетяна Іонівна, — дітей та онуків ми змалечку привчали до праці. Хоч і мешкають вони у місті, та все ж люблять рідне село, люблять приїздити у рідний дім, а ми з чоловіком тільки і чекаємо найрідніших гостей.
Старша донька Оксана часто приїздить в село. Допомагає на городі та в садку, садить та доглядає за квітами. Старша внучка Діана теж любить гостювати у дідуся і бабусі. Та все ж життя своє хоче пов’язати із містом. Там вона здобула дві вищі освіти і вже працює за спеціальністю. Молодша донька в декретній відпустці, маленька Соломія теж приїздить у село, де її дуже люблять і завжди чекають.Можливо не так часто, як хотілося б, уся родина збирається вдома, але такі зустрічі тим і цінні, що їх завжди чекають усі.
