Сьогодні на Алеї пам’яті зібралися рідні, друзі, однокласники, земляки Євгена Лукаша.
25 вересня, Євген Лукаш мав би відзначити свій сорокарічний ювілей.
1 липня 2014 року тяжка трагічна звістка прийшла у родину Лукашів…
Військові сповістили про загибель Євгена Лукаша, механіка- водія БМП 3 взводу 1- ї зенітно – ракетної батареї «С-10» , зенітно- ракетного дивізіону 93-ї бригади. Мама Жені, Тетяна Федорівна й досі не може змиритися з тим, що її сина немає. Вона розповідає: «Євгеній зростав звичайним хлопцем. Був веселим, жвавим, ніколи сам не сумував і іншим не давав. Але завжди мав загострене почуття справедливості, не терпів фальші і брехні, був правдорубом. Це приносило немало труднощів, але інакше він не міг».
Ще з дитинства Євген любив допомагати татові, тож швидко перейняв від нього всі будівельні і ремонті хитрощі. Після школи ледь встигнув закінчити курси ДТСААФ, як його вже восени призвали на службу в армію. Півтора року Євгеній служив у Володимир – Волинському механіком – водієм БМП. Служба в армії злетіла швидко. Повернувся додому, і поїхав працювати будівельником у столицю. Та це були важкі заробітки, тож врешті – решт він вирішив повернутися в рідну домівку. А оскільки найкраще, що він умів робити – це будувати і ремонтувати будинки, то він і взявся за цю справу, але вже тут, вдома. Заробляв кошти для родини, потихеньку облаштовував і свій дім. У 2009 році Євген створив сім’ю. Через два роки в їхній сім’ї з’явився життєрадісний і веселий хлопчик Миколка. І тепер світ закрутився навколо цього маленького пустуна.
У 2014 році розпочалася неоголошена війна на Донбасі. В числі перших був мобілізований і Євгеній Лукаш. 2 квітня отримав повістку, а вже наступного дня вирушив у військову частину. Мама і дружина хотіли відмовити його, але молодий чоловік був категоричним – треба захистити Батьківщину. Військова частина розміщувалася у Дніпропетровській області. Деякий час, разом з іншими, Євген провів на військовому полігоні, відновлюючи практичні навички водіння БМП, стрільби зі зброї, інші військові навички.
Вже в травні їх перекинули ближче в Донецьку область, впритул до проведення бойових дій. Кожного дня Євгеній телефонував додому, адже знав, що там хвилюються й чекають, тихенько плачуть і моляться за нього його найрідніші люди. Він ніколи не розповідав їм ніяких подробиць, а навпаки завжди намагався їх розрадити, підняти їм настрій допоки в нього вистачало душевних сил…
Тепер з вічного фото на своїх друзів та земляків поглядає тридцятирічний Євгеній Лукаш… Він чує все, що про нього говорять рідні люди.
Колишні однокласники разом з вчительками Гребінківської гімназії С.А.Биковець та Л.І.Богомаз прийшли сьогодні до Жені. Поділилися власними спогадами про учня та товариша. Поклали квіти та запалили свічки, схилили голови під час Хвилини мовчання за загиблими земляками.
Керівники Гребінківської міської територіальної громади теж вшанували пам’ять героя та поклали квіти на Алеї пам’яті.
Боротьба за суверенну та незалежну державу продовжується і сьогодні. Низько схиляємо голови та віддаємо шану нашим воїнам, які мужньо боронять кордони нашої країни та пам’ятаємо тих, хто воював та загинув за єдину Україну! Ми повинні берегти пам’ять про своїх героїв!
