У ці зимові холодні дні громадськість нашої держави згадує важкі бої за Донецький аеропорт. 17 січня 2015 року загинув наш земляк, мужній кіборг В’ячеслав Лисенко.
242 дні тривала героїчна оборона летовища. З перших же днів це була найтяжча точка на карті війни. Увесь цей час і нині там точаться запеклі бої, залпи і вибухи не припиняються і не змовкають навіть під час перемир’я. Але особливо тяжкі втрати понесли наші захисники у січні минулого року, коли сепаратисти підірвали останні бетонні конструкції, які служили захистом нашим воїнам.
…В’ячеслав завжди був на передовій, був і корегувальником во
гню на башті аеропорту, ніс службу і безпосередньо у терміналах аеропорту, прикривав єдину на той час дорогу – «дорогу життя», котрою доставляли до наших воду,харчі, боєприпаси. 17 січня 2015 року бої не припиняли цілий день. В’ячеслав разом з кількома іншими своїми товаришами отримав наказ зайняти позицію у приміщенні, де була пожежна частина. Під час обстрілу більшість військових знаходилися в укритті, а Славік та його товариш з Кривого Рогу корегували вогонь і знаходилися у самому приміщенні. До них наблизився ворожий танк. Хлопці просили підкріплення вогнем, але його не було. Майже впритул танк сепаратистів розстріляв приміщення, де був В’ячеслав з побратимом. Від отриманих поранень вони обоє загинули.
Минув час, але біль втрати не відпускає і не стихає. Часто до могили В’ячеслава Лисенка приїздять його побратими з різних міст України, які разом з нашим земляком брали участь у боях на сході нашої держави у складі 93 – ї окремої механізованої бригади. Більшість з них на той час уже були демобілізовані,почали звикати до мирного життя. Але є й такі, котрі після недовготривалої відпустки повернулися на фронт. Кілька років тому вклонитися пам’яті побратима приїхав з передової боєць 93-ї бригади з позивним «Еверест». А окрім нього ще більше тридцяти «кіборгів» зібралися того дня, щоб згадати і пом’янути свого бойового товариша. Вони ділилися своїми спогадами, як усі гуртом боронили летовище, як довели своїм подвигом незламність і силу духу. Після всього пережитого і побаченого вони не мають у душі страху. Бо ж як самі жартують: «Нас не злякати пеклом, бо ми були у ньому…»
— Війна нас загартувала і об’єднала, – розповідав тоді бойовий товариш В’ячеслава Лисенка Сергій Володимирович Гляненко (позивний – «Лось»), – Нам довелося пережити багато тяжких боїв. Але страху не було. Ми завжди підтримували один одного, не давали відчаю поселитися у наших душах. Нас виручало природнє почуття гумору, котре було і у В’ячеслава. Він міг знайти потрібні слова, щоб підтримати товариша, розрадити його у найтяжчій ситуації. Він умів приймати швидкі рішення, що часто виручало не тільки його самого, а й нас, його товаришів. Мужність і сміливість теж було у нього. Не роздумуючи він пішов захищати Донецький аеропорт. Хоча ми усі вже знали, що там нам буде, м’яко кажучи, несолодко. Але ні Славік, ні усі ми не відмовилися, а добровольцями записалися у цей підрозділ. Це було справжнє пекло. Бої і обстріли не припинялися ні на мить. Здавалося, що ми потрапили у вогняну бурю, нас обстрілювали з усіх боків. А січень 2015 року був особливо важким. Багато хто був тяжко поранений у той час, але багато наших побратимів полягло у тих запеклих боях, захищаючи летовище.
Тяжко нам усім від того, що й нині іде війна у нашій країні, гинуть наші побратими, наші земляки. Ми ніколи незабудемо тих, хто вже не повернеться з війни, ми будемо вічно пам’ятати наших бойових товаришів.
Відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка В’ячеслав Лисенко був нагороджений орденом «За мужність», посмертно…
Рідні та друзі, земляки, а також бойові побратими – «кіборги» часто приїздять на могилу В’ячеслава, щоб вклонитися пам’яті мужнього захисника, безстрашного воїна, близького товариша, брата та сина.
На знак пошани і пам’яті лягають червоні квіти на могилу В’ячеслава Лисенка і підноситься у небо тиха молитва за усіх захисників, котрі героїчно гинуть на війні з російськими окупантами. Вічна Слава захисникам! Вічна пам’ять героям…
За матеріалами газети. Фото із архіву родини.
