У травні, коли зацвітає бузок і сонце лагідно торкається землі, свої 90 зустріла бабуся Марія Іванівна Сирота з Почаївки. Уже багато років вона мешкає з донькою Лідією, майже не виходить із будинку, але дуже любить спілкуватися із подругою та ріднею телефоном, з тихою радістю в голосі ділиться спогадами про минуле життя, наповнене майже завжди працею та піснею.
Вона народилась в Ульяновці – і там же, серед рідних садів і знайомих стежок, пройшло усе її життя. Маленькою дівчинкою ходила до школи в Осавульщині. Їхній родині, які і багатьом українським родинам у ті роки – було непросто. Її тата вбили на фронті Другої світової. Мама і бабуся самотужки ростили її з братом у непрості часи. Змалечку навчилась: світ не завжди лагідний, але добро у серці може бути сильнішим за будь-який біль.
Були в її житті і темні сторінки – важка хвороба, операція на ногах, безпомічність ліжка… Та вона ніколи не опускала рук. Поряд завжди були найрідніші, які завжди допомагали. Пісня й віра тримали її, мов руки ангела. А потім – знову життя, праця, господарство, радість щоденних турбот.
Більше 35 літ вона трудилася прибиральницею у сільському будинку культури. Не дивлячись на те, що у селах у жінок дуже багато роботи, вона завжди знаходила час, щоб долучитися до місцевих аматорів художньої самодіяльності. Виступали у своєму клубі, а також їздили з виступами в район та були на конкурсі і в Полтаві. На сцені вона співала не просто пісні – вона співала душу свого народу. Саме там вона познайомилася із майбутнім чоловіком – Михайлом Івановичем. Він був будівельником, згодом працював бригадиром будівельної бригади. Але Михайло Іванович теж любив співати, залюбки з молодих років ходив на репетиції та виступи у місцевий клуб. Між молодими людьми швидко виникла симпатія. Одного звичного робочого дня Михайло Іванович, зустрівши Марію Іванівну, між іншим сказав: візьми, мовляв, паспорт і приходь до сільради. Вона й прийшла. А виявляється, то він її запросив, щоб одружитися. Так вони й розписалися 16 листопада 1963 року, тихо, буденно, але на все життя. А весілля у родинному колі відзначали 1 грудня. Як і водиться у селах, все було за традиціями: приходив весільний “поїзд”, пекли весільний коровай, а в понеділок весільні цигани збирали курі.
Разом вони створили дім, у якому народилися й зростали троє дітей: Олександр, Віталій і Лідія. Донька Лідія – мамина пісенна душа, що у спадок узяла любов до співу.
Її подруга, Лідія Федорівна Дищук, – ще один промінчик з молодих років. Вони разом багато виступали, спілкувалися, виручали одна одну. Тепер вони рідко бачаться, але телефонують одна одній чи не щодня.
А ще бабуся Марія вишиває. Свої вироби завжди дарувала найріднішим. Її картинами прикрашені будинки синів та її власний. Цієї зими, попри роки, вона вишила великодній рушник – хоч уже руки не дуже слухаються, важко вдивлятися у полотно, але Марії Іванівні дуже хотілося виконати роботу вчасно і порадувати рідних.
Бабуся Марія – це коріння, що тримає дерево роду. Вона так любить, щоб приходили її навідувати, розповідали про справи. А вона залюбки ділиться своїми спогадами. У родинному колі згадують про тих, кого уже немає серед живих. І хоч час невблаганний, бабуся Марія – пісня, що не стихає. Її голос – у вітрі над полями. Її усмішка – у світлі ранкового сонця. А її любов – у кожному, хто пам’ятає й береже.
