Як дивно складаються людські долі. У кого життя стелиться, як по маслу. Комусь доводиться на життєвій ниві долати лише перешкоди. А парадокс у тому, що перші лише нарікають на долю та бідкаються. А ось другі, навіть, не замислюються над випробуваннями, які їм життя підготувало. Просто переживають негаразди та з оптимізмом дивляться в завтрашній день.
Сьогодні наша розповідь про великого життєлюба та оптиміста, талановитого педагога та музиканта, мудрого наставника та справедливого і люблячого батька – Петра Онисимовича Коркішка з Короваїв.
Петру Онисимовичу дев’яносто два роки, і його роки – то дійсно скарб. Скарб мудрості та життєдайної сили для нащадків. Як врівноважено та спокійно він переповідає історії свого життя і щоразу сумнівається, чи варто це розповідати людям. Я точно знаю, що життєпис Петра Онисимовича вартий цілого роману. Цей скромний і мудрий чоловік, долаючи великі труднощі, ніколи не опускав руки. Ставив собі мету і завжди її досягав. Все життя навчався і навчав інших, вдосконалював свої можливості і організм…
У родині колгоспників Онисима Михайловича та Марії Сергіївни Коркішків зростало троє синів: Петро, Микола та Анатолій. Батько працював у місцевому господарстві спочатку конюхом, потім бригадиром. Син Петро народився у далекому 1931 році. Мама полишала маленьких дітей вдома, бо потрібно було йти на роботу в ланку. У три роки Петя захворів на кір. Тоді це небезпечне заразне вірусне захворювання викликало цілі епідемії серед дітей. А маленький Петро взимку ще й вибіг з хати роздягнений на двір.
Переохолодження ускладнило перебіг хвороби. І те ускладнення спричинило втрату зору. Батьки возили малого до всіх лікарів. Консультувалися з професорами Інституту очних хвороб і тканинної терапії ім.. В.П.Філатова НАМН України в Києві. Та скрізь отримали невтішну інформацію. Зір хлопчику відновити вже неможливо. І Петрусь почав змалечку боротися з пітьмою в очах. Єдине, на що він міг покладатися, це – на свій слух. І слухові рецептори у нього загострилися. На слух хлопчина почав визначати відстань до автомобіля, який рухається поблизу. То ж міг безпечно перейти на інший бік дороги. Разом з друзями Петрусь бігав на річку, купався, як всі дітлахи. Батьки бачили, що син адаптувався до місцевості і відпускали його самого. “І це дуже важливо для незрячих дітей!”, – наголошує зараз Петро Онисимович. Батьківська надзвичайна опіка заважає таким дітям розвиватися самостійно, знайти своє місце у суспільстві. Батьки повинні підтримати свою дитину, але здобувати освіту в усіх сферах життя потрібно самому.
Освіта для малого Петрика почалася в шість років. Батько його відвіз у Київ, у школу для незрячих. Та малий встиг закінчити лише чотири класи і почалася Друга світова війна. Дітей відправили додому. Петро повернувся у Короваї. Батьківська хата тоді стояла на краю села, ближче до Лутайки. І зараз Петро Онисимович пригадує свої перші страхи війни. Весь час були чутні вибухи на залізниці. Осколки від снарядів долітали до хати і застрягали в стінах. Фашисти наступали і захоплювали наші села. Хлопчина запам’ятав на все життя, як вороги прийшли в село. Почали зі страти активістів. Тоді при всіх розстріляли дев’ятьох односельців. Часто почали шниряти по дворах. Забирали курей, яйця, свиней. Навідувалися в погреба, шукали собі харчі.
Петро Онисимович запам’ятав вересень 1943 року. Він з батьками якраз вибирав картоплю на городі. Тато побачив, як щось у селі палає, валує дим. Батько зразу зорієнтувався: і дружину з дітьми і коровою відправив у берег. Там разом вирили рівчак, щоб можна було заночувати.Тато наказав синам причаїтися, не вилазити зі схованки. А сам повернувся до будинку. Вже біля хати товклися фашисти, підпалили сарай. Хазяїну наказали вигнати корову на дорогу. Сповістили, що худобу гнатимуть на Київ. Німці поїхали палити іншу хату. А батько взявся гасити полум’я . Вогнище перекинулося на хату, палала стріха і крокви, вікна і двері. Діти з матір’ю переночували в тому виритому окопі. А на ранок прокинулися від пострілів. Кулі шелестіли, навіть, по очерету. На залізниці тривали запеклі бої. У березі ховалося багато сусідів. Одна з жінок вийшла на гору і почула не німецьку, а нашу мову. Тоді всі зрозуміли, що наші зайшли в село. Ще день і ніч тривали бої, все навкруги гуло. Люди ще сиділи в березі. А вже коли почали рухатися селом наші танки, полишили свою схованку та вітали воїнів-визволителів. Петро Онисимович пригадує, що 3 дні безперестанно рухалася колона військової техніки селом. Наші війська гнали німців.
У 1943 році, коли звільнили наші міста і села, батька Онисима Михайловича призначили головою колгоспу в Короваях. Господарювати довелося нелегко, все було зруйновано, худоби не було. Колгосп почав своє відновлення з чотирьох корів та коней, свиноферми взагалі не було. За три роки вдалося відновити господарство. Селяни відбудовували свої оселі, засівали ниви. Налагоджувалося післявоєнне життя. Онисима Михайловича, як досвідченого голову колгоспу, відправили “ставити на ноги” господарство у Мар’янівці.
Через чотири роки перерви Петро повернувся до Київської школи для незрячих. У п’ятому класі в Києві він провчився лише рік. А вже шостий клас хлопцю довелося закінчувати у Львові. Викладачі запропонували своїм вихованцям продовжити навчання в іншому місті. Причиною такого переїзду була недостатня кількість учнів після війни у спеціальних освітніх закладах західної України. А викладацький склад у таких школах зберігся. Тому дітей з особливими потребами перенаправляли у різні школи. Так незрячий учень з Короваїв опинився у Львові. А восьмий клас вже закінчив в Чернівцях. У цьому місті Петро ще й навчився грати на баяні. Товариш мав цей музичний інструмент і показав ази гри на ньому. Учні гарно навчалися і прагнули розвивати свої здібності. Атестат про неповну середню освіту юнак отримав з відзнакою. Петро Онисимович пригадує, як тяжко було навчатися у повоєнні голодні роки. Батьки тримали корову, своє господарство. Поки він навчався в Києві, допомагали продуктами з дому. А ось вже до Львова такі гостинці передати було складно. Тоді грошей колгоспникам не платили. Тато щось продав і надіслав синові 100 карбованців. Петро Онисимович запам’ятав на все життя, як пішов на львівський базар і купив запашну хлібину. Вона коштувала 75 карбованців. Хлопцю так хотілося їсти, що він, поки дійшов до школи, з’їв ту паляницю. Коли школярі допомагали місцевим господарствам на полі, то приносили з собою по бурячку. Потім вкидали ті бурячки у шкільну піч і пекли, тоді смакували, як найбільші солодощі. У кімнатах юнаки спали по двоє на одному ліжечку. Також не вистачало зошитів та паперу , на яких можна писати шрифтом Брайля. Цей брайлівський папір стандартного формату, зошити та блокноти, на яких вже писали діти, доводилося “реанімувати”. Школярі мочили папірці водою та загладжували дірочки праскою. Така маніпуляція дозволяла вдруге використати зошит.
Вже у 18 років Петро Коркішко отримав неповну середню освіту і став перед вибором: що робити далі? Юнак мріяв про педагогічну освіту. Можна було піти навчатися у педучилище. Та хлопцю хотілося здобути середню освіту. В Україні таких освітніх закладів для незрячих не було. Його наставник зі школи в Чернівцях дізнався, що середню освіту незрячим надають навчальні заклади у Ленінграді, тепер Петербург. Бажання вчитися і здобути повну освіту перемогло страхи.
Петро Онисимович сам, без супроводжуючих і, навіть, без тростини, з Чернівців поїхав у Петербург. З тростиною юнак соромився ходити, не хотів привертати зайвої уваги. У північній столиці він самостійно дістався до школи, гуртожитку. Там Петро знайшов друзів, потоваришував з однолітками та викладачами. Юнак відмінно навчався, займався спортом та продовжив грати на баяні. Петро придбав рельєфно-графічний посібник “Нотна грамота” призначений для незрячих музикантів. Самостійно почав вивчати ноти за системою Брайля. У тому виданні були включені позначення загальні для різних інструментів, а також спеціальні знаки для баяна. Петро Онисимович самостійно вивчив нотну грамоту та купив собі омріяний баян. У Ленінграді він навчався три роки, закінчив там 9,10 та 11 класи. Майже всі його однокласники вступили до місцевих вузів та технікумів. А Петра Онисимовича тягло додому. Він повернувся до Києва та на відмінно склав вступні іспити до Київського державного університету. Окремо вузів чи факультетів для незрячих в Україні не було. При тому, що Петро Онисимович вступив на математичний факультет, йому, як незрячому, заборонили там навчатися. Юнака перевели на історичний факультет, де було ще декілька незрячих студентів. Вчитися хлопцям з особливими потребами допомагали однокурсниці. Дівчатка читали вслух для них навчальний матеріал, додаткову літературу, допомагали готуватися до іспитів. Петро Онисимович отримував стипендію з відзнакою – 220 карбованців. Батьки з села допомагали продуктами. Студентське життя в столиці було цікавим та повноцінним, багатим на події та знайомства.
Після закінчення університету дипломований спеціаліст – вчитель історії отримав направлення до сільської школи у Кулажинцях. Новобудова тільки відчиняла свої двері для школяриків. Знову було багато страхів у молодого вчителя. Як він, незрячий, зможе тримати в класі дисципліну, як налагодить контакт з учнями та педагогічним колективом. .. Це все було непросто зробити…
Та Петро Онисимович зміг стати улюбленим вчителем для дітей. Ще й став активним учасником художньої самодіяльності Кулажинського сільського клубу. Разом з Любов’ю Іванівною Рекун вони проводили репетиції, організовували ансамблі та дуети, підбирали репертуар. Кулажинські аматори сцени займали призові місця на районних оглядах художньої самодіяльності. Петро Онисимович розучував ноти популярних українських народних пісень, на баяні аккомпонував артистам.
Та коли з’явилася така можливість, Петро Онисимович повернувся у рідне село. У 1965 році він почав викладати історію та музику і співи у Короваївській ЗОШ. Як вчитель історії П.О.Коркішко разом з старшокласниками вів велику пошукову роботу. Діти та вчитель переписувалися з ветеранами Другої світової війни, знайшли солдатів, які звільняли село та Гребінківщину. Життєві історії ветеранів -визволителів Петро Онисимович друкував у нашій районній газеті. Ветерани надсилали і подарунки, особисті речі, військові атрибути. Надіслані кітель та кобуру від ветерана Петро Онисимович передав до Гребінківського краєзнавчого музею.
Не лише на роботі все вдавалося цьому чоловіку. Зустрів Петро Онисимович і свою долю – дружину Галину Кузьмівну, з якою прожив щасливо майже пів століття. А пропозицію “вийти заміж” Петро Онисимович зробив їй на першому ж побаченні. У молодят народилося двоє чудових доньок – Наталія та Тетяна. Батько сімейства ніколи не цурався ніякої домашньої роботи. Вади зору не завадили чоловікові самотужки викопати свердловину для води на подвір’ї. Восьмиметровий колодязь і досі радує рідних смачною водою. У селі завжди багато роботи, а тим паче, чоловічої. Тож Петро Онисимович, як всі чоловіки, рубав дрова, пиляв, майстрував та будував. Він всі роки був опорою для своїх дівчат. А ще чоловік не припиняв займатися спортом, тримати своє тіло в формі. І ранок Петра Онисимовича завжди починався з зарядки. Він багато ходив. Ставив собі таке завдання – тричі на тиждень долати дорогу до переїзду у Гребінці і назад. А це, на хвилиночку, 12 кілометрів.
Пішовши на заслужений відпочинок, чоловік продовжував вести активне громадське життя. Петро Онисимович листувався з закладами освіти для незрячих, в яких колись навчався. Він консультував, ділився досвідом, давав поради і викладачам, і учням, і студентам. Така переписка тривала і з випускниками петербурзької школи для незрячих. Петро Онисимович і зараз продовжує займатися спортом. Самостійно розробляє вправи для суглобів, які турбують. Досі робить ранкову гімнастику. Вже 15 років чоловік живе сам. Дружина померла, а доньки мешкають у Києві. Та вони щоп’ятниці поспішають до рідного дому, до батька. Петро Онисимович пишається своїми донечками. Наталія Петрівна 30 років працювала на телебаченні, зараз на заслуженому відпочинку. Тетяна Петрівна працювала в науково-дослідному інституті. Зараз разом з чоловіком веде свій бізнес. Онучки Оксана та Зоя працюють та навчаються. Зоя зараз мешкає у Варшаві.
А Петро Онисимович і досі цікавий співрозмовник. Чоловік пам’ятає всі сторінки історії своєї держави, своєї малої Батьківщини, свого села та своєї родини. Слухати його – одне задоволення! Його життя – це повчання і мудрість для нас. Адже життя любить тих, хто бореться…
Фото із сімейного архіву родини Коркішків.