Вона стояла прикута кайданами до залізного ліжка, на якому лежало двохмісячне немовля. Закатована, побита, але незламна! Обіцяли не кривдити маленьку. Боже, яка ж вона маленька, беззахисна…
Перед очима промайнуло щасливе безтурботне життя, коли ще за шкільною партою сиділи з майбутнм чоловіком і мріяли, мріяли, мріяли…
Марія була з веселої дружньої родини. Батьки були не дуже заможні, але працьовиті. Мама, Валентина Андріївна, була вихователем в дитячому садочку. Батько, Василь Андрійович, – охоронником у місцевому сільському господарстві. Мала Марія і старшого брата, синьоокого красеня. Жодна дівчина не залишала його без уваги.
Проживала сім’я у маленькому мальовничому містечку, що на Харківщині.Був у родини власний будиночок, біля якого взимку лежали величезні кучугури снігу. З ранньої весни і до глибокої осені, рясно квітли квіти. Починаючи від первоцвітів і закінчуючи різнокольоровими хризантемами та морозцем.
В дев’ятому класі Марійка познайомилась з Миколою, сором’язливим хлопцем, який у 2014 році, разом всією сім’єю, тікаючи від війни, приїхав з Донеччини.
Як сіли за одну парту, так і не розлучались до теперішнього часу. Після школи разом поїхали навчатись до медичного ВУЗу. Дівчина дуже любила дітей, тому обрала спеціальність педіатра, Микола ж став хірургом. Ще студентами, юнак і дівчина одружились, а коли молода пара дізналась, що чекають на дитину, щастю їхньому не було меж. Микола буквально носив Марійку на руках.
– Моя квіточка, – ніжно говорив дружині, міцно обіймаючи та цілуючи ледь випуклого животика.
– Мій навіки, – відповідала Марічка, стискаючи в обіймах свого коханого.
Невдовзі у подружньої пари народилась маленька, руденька, з великими блакитними очима дівчинка. Назвали Даринкою.
Недовго раділи подружньому життю. Наче чорна смуга переділила життя на до і після. Хто б міг подумати, що в 21 сторіччі може бути війна? Війна між колись братніми народами. Так, ніхто навіть не міг уявити цього. 24 лютого 2022 року стало чорною датою для нашої неньки України.
– Марійко, бережи себе та Даринку, – міцно обіймаючи дружину, говорив Микола, збираючись на війну. Брат теж ніжно обіймав батьків та сестру з немовлям. Обіцяли швидко повернутись з перемогою. Микола, як першокласний хірург, пішов служити до Червоного Хреста, а Андрій, зі зброєю в руках, потрапив на передову.
Знесилені війною батьки вмовляли Марію:
– Доню, бери маленьку, їдьте за кордон, або хоча б на Полтавщину, там спокійніше.
– Ні, мамо, не поїду, від долі не втечеш, – відповідала Марічка, пригортаючи донечку до серця. Маленька, напрочуд, була спокійною дитиною. Вона майже не плакала, привертала увагу до себе смішним агуканням та бульканням.
Все б нічого, але і в це містечко завітали непрохані гості. Колони танків та озброєних російських військових заполонили вулиці. Крики, матюки, сміх, стогін, стрілянина злилися в один неприємний гул. Будинок Марічки також не оминули рашисти. Трьом горе-воякам “сподобалось” доглянуте подвір’я. Вони грубо увірвались до будинку. Батьки стали на захист свого обійстя, але сили були не рівні. Побитих, скривавлених їх кинули до підвалу. Марія з жахом спостерігала із сусідньої кімнати. Ноги ніби оніміли й приросли до підлоги. Вона вмивалась слізьми, але нічого не могла вдіяти. Марічка злякалась. Злякалась не за себе, а за маленьке Боже створіння, що міцно обіймала. Вона чула і бачила по телевізору, що робили з маленькими дітками. Зараз би все віддала за те, щоб бути далеко від цього місця.
– О, красавіца, развлєчомся, – обізвався один із рашистів.
– Да ти єщьо і з пріплодом, – обізвався інший, – ну что ж, поіграєм.
– Не чіпайте, не чіпайте дитину, – з жахом прошепотіла жінка.
– Всьо завісіт от тєбя, ану роздєвайся.
Марія мовчки поклала дитину в ліжечко. Один із трійки не дочекавшись, поки дівчина виконає наказ, підскочив і розідрав сукенку… А вона ковтаючи гіркі, наче полин сльози, говорила пошепки : “Не зламаюсь, вистою ради Даринки, батьків, чоловіка, брата, ради неньки-України”.
Довго знущались над Марічкою рашисти. Гвалтували, били, катували… Жінка, зціпивши зуби, молила Бога, щоб не зайняли Даринку. Лише під вечір Марію витягли на подвір’я, облили холодною колодязною водою та затягли в хату. Натішившись, нелюди всунули в руки кухоль води та окраєць хліба і дозволили нагодувати маленьку. Через пів години Мрію прикували до ліжка.
– Сядеш ілі обопрьошся об кровать, получіш кулю в лоб, ілі ми поіграєм с твоім вилупком.
Марія стисла зкривавлені губи, гордо підняла розбиту голову, і як мантру повторювала: “Не зламаюсь, витримаю все”. Кожна клітина тіла віддавала болем. Але дивлячись на свою напівголодну мокру донечку повторювала знову і знову “Не зламаюсь…”.
Даринка наче відчувала щось недобре, дивилась на свою маму великими здивованими оченятами і мовчала. Вона майже не плакала. Нелюди інколи знімали з Марії кайдани й дозволяли нагодувати і перодягти дитя, їм не подобався дитячий плач, а можливо в них ще залишилась хоч якась частинка чогось людського.
Дві доби знущались над молодою жінкою. Із красивої статної дівчини вона пертворилась на зкуйовджену, сиву, з синцями та крововиливами по всьому тілу, у розідраній сукні, бабцю. Марія втратила відчуття часу, лише донечка тримала її на цьому світі.
Настав ранок. Мучителі зняли кайдани і витягли дівчину на вулицю. Марія подумки попрощалась з рідними…
Раптом щось сталось, почулись постріли і жінка втратила свідомість.
– Доню, відкрий очки, доню, прокинься, – причитала мати.
– Даринка, мамо, де Даринка? – ледь прошепотіла молода жінка
– З Даринкою все добре, донечко, її не чіпали, вона зараз спить.
– Мамо, а тато, тато живий?
– Живий, живий -обізвався батько.
– Весь в синцях, з поламаними ребрами, але живий – сказала мама.
– Недовго ворогам ходити по нашій землі, – обізвався батько, – лише три доби господарювали в нашому містечку, а скільки горя натворили? Скільки безневинних людей пішло на той світ? Скільки жінок скалічили? Он, що лише з тобою зробили, доню? – прошепотів батько, обійнявши свою зовсім сиву голову і заплакав.
– Недовго панували в нашому містечку, – продовжила мати, – наші хлопці так дали їм прикурити, що драпали звідси хто в чому, навіть техніку свою позабували. А тебе, донечко, сусіди знайшли біля колодязя. Думали, що ти мертва, а ти непритомна. Нас з підвалу випустили, мабуть ті нелюди і забули про нас. А Даринку ми знайшли на ліжку, вона в нас молодець, вся в маму. Ми з батьком її помили, нагодували, вона і заснула. Намучилась бідолаха.
Марія лежала в ліжку, загорнувши своє знівечене, зплюндроване тіло в ковдру і пошепки говорила: “Не зламалась, витримала”. Бо є заради кого жити, заради Даринки, рідних, ради України.
І закінчиться війна, прийде мир і спокій в нашу країну, повернуться додому рідні. Настане час, коли кожен відповість за свої справи. За кожну смерть, за кожну дитину, за кожне скалічене життя, а наша Україна, нескорена, незламна, буде жити і процвітати!
Олена Вікторія.
