Донедавна, а саме до того моменту, поки наша редакція не почала співпрацювати із Волинським прес-клубом у плані гендерної медіаосвіти, я особисто не дуже звертала увагу на вживання фемінітивів, не замислювалася як коректно назвати групу тих чи інших людей. І у своїй журналістській практиці частенько вживала вислови на кшталт: “люди поважного віку”, “інваліди”, “діти з особливими потребами”, “цигани” (бо ромів, а саме так варто називати представників цієї національності у нашій громаді проживає чимало). та ін.. Добре, що у пошуку виходу із складної ситуації, в якій опинилася наша редакція з початку повномасштабно вторгнення, ми познайомилися із координаторкою “Волинський прес – клуб” Богданою Стельмах, яка організувала кілька навчальних сесій по вивченню багатьох тем, пов’язаних і з захистом прав людей, гендерною рівністю, боротьбою із домашнім насильством, і в тому числі і використанням коректної лексики. Тож тепер все частіше у наших публікаціях ми намагаємося використовувати феміні-тиви, якщо пишемо про жінок, уникаємо слова “жертва”, коли розповідаємо про живулюдину, яка постраждала від насильства, називаємо людей старшого віку саме так, а не інакше і тому подібне.
Але, погодьтеся, що не лише журналіст/к/ам варто вживати коректну лексику. До цього треба прагнути усім нам, і на роботі, і в побуті. Формування суспільних уявлень щодо того або іншого явища, групи людей, стану здоров’я тощо починається з того, як і що ми про це говоримо, які слова вживаємо, аби розповісти про це іншим. Лексика, якою ми послуговуємося, має бути етичною, недискримінаційною.
І, зокрема, починати вживати коректні висловлювання про ті чи інші суспільні явища, повинні представники влади. Принаймні, їхні меседжі найяскравіші. Адже на офіційних сторінках обласних, районних, місцевих рад завжди публікується багато інформа-тивних матеріалів, привітань. Проаналізувавши невелику частину публікацій у мережі Фейсбук, а саме – сторінку Полтавської обласної військової адміністрації, Лубенської район-ної військової адміністрації, Гребінківської міської ради, вибрала кілька яскравих прикладів, як не треба,
Довго шукати їхне довелося. Приклад невідповідності висло-вів і намірів, як то кажуть, сам упав у око. На сторінці Лубенської військової адміністрації від 9 листопада 2022 року розміщена вітальна листівка з нагоди Дня працівників культури. У самому привітанні теж звернення лише до працівників культури та аматорів. А на листівці зображені танцівниці То вони працівники культури чи працівниці? У галузі культури працюють і чоловіки, і жінки, тож доречно було би написати привітання так, щоб не оминути увагою жінок, а на листівці показати і чоловіків-танцюристів.
Це – лише один приклад. А практично всі привітання з нагоди професійних свят (ті, які я моніторила) адресовані представ-никам чоловічої статі. Вітають: вете-ринарів, будівельників, лікарів, вчителів і т.п.
А були публікації, які самі собі суперечать. Ось, наприклад,звернення з нагоди Міжнародного дня людей з інвалідністю 3 грудня 2019 року.
“3 ГРУДНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ Міжнародний день людей з інвалідністю. (Тут ніби все толерантно, але наприкінці звернення все ж “проскочило” таке вкорінене, але неправильне означення “інвалід”)
…Захищаючи гідність інвалідів, ми захищаємо своє людське обличчя. Інвалідність – це не вирок. Практика показує, що інваліди можуть бути і стають повноцінними і високо ефективними членами суспільства, відмінними фахівцями і навіть політиками, економістами, соціально активними і життєствердними людьми, які надихають багатьох, в тому числі і абсолютно здорових членів нашого суспільства.”
Вживаючи термін “особа з інвалідністю”, ми,насамперед, робимо акцент на людині, а не на її інвалідності. І такий підхід варто використовувати і для інших означень. Адже суть цього правила в тому, що спершу ми говоримо про людину, а вже потім – про якісь ознаки, характеристики, особливості, притаманні цій людині. Наприклад: людина з інвалідністю, а не інвалід; людина з синдромом Дауна, а не Даун; трансгендерна людина, а не транс; бездомна людина, а не бомж; людина, яка живе з ВІЛ, а не “спідозний” і таке інше. Можна також використовувати слово “особа”. Таким чином, ми показуємо, що перед нами, передусім, людина, особистість, і саме це – першочергове. Некоректним є також і вислів “людина з обмеженими можливостями”. Адже хіба особа, яка користується інвалідним візком, завжди в чомусь обмежена? Хіба що єдині обмеження, які дійсно можуть існувати в цьому випадку – це обмеження у вільному пересуванні через погану інфраструктуру та відсутність безбар’єрності в міському просторі. Але це точно не вина самих людей з інвалідністю. Це – відповідальність держави або місцевих органів влади, які мають ці бар’єри усувати.Крім цього, обмежені можливості є якщо не в усіх, то багатьох із нас. Наприклад, із віком розвивається далекозорість і, щоб могти читати, потрібні окуляри. Або, наприклад, людина травмувала кінцівку і не може підніматися сходами, а потребує ліфта. Це – особлива потреба людини? Так. Питання в тому, наскільки ми як суспільство забезпечили ці потреби. І сьогодні, коли в країні йде війна, коли чимало жінок і чоловіків, дітей травмовані фізично і психологічно, це питання ще більш актуальне.
Також важко не погодитися із твердженням, що не коректноназивати людей старшого віку людьми поважного віку. А який вік тоді неповажний?! Хіба ми маємо не поважати дітей, молодь?Не можна такождопускати дискредитації за національною приналежністю. Для визначення національності особи варто вживати чітко визначені терміни, а не народні “словечки”, які більше нагадують тюремну лексику із совкового минулого.
Зазначені групи населення часто стикаються із дискримінацією та стигматизацією, адже суспільство не завжди готове приймати їх такими, якими вони є – з їхніми обставинами та особливостями. Навіть сьогодні, у, здавалося б, прогресивному ХХІ сторіччі, ми досі не можемо викорінити упередження та стереотипні уявлення щодо тих або інших груп. Інакшість часто викликає страх, відмінності досі сприймаються, як щось незвичне.
Натомість, у ситуації, коли жінки поступово ввійшли в публічне життя і нині мають однакові з чоловіками права (всі люди нині мають однакові права, чи не так?), ми, уникаючи фемінітивів, і далі робимо цих жінок невидимими.
Судячи із висловлювань, складається враження, що жінок не існує у багатьох сферах життя, але ж це нонсенс!
Ми і далі говоримо про директорів, радників, журналістів, маркетологів, будівельників, юристів, продавців, гравців, спорстменів, хоча у суспільстві давно з’явилися директорки, радниці, журналістки, маркетологині, будівельниці, юристки, продавчині, гравчині, спортсменки. Ось саме про невидимість спортсменок – повідомлення від Полтавської обласної військової адміністрації: “Чотири медалі привезли спортсмени з Полтавщини з Кубка України серед чоловіків і жінок зі спортивного і бойового самбо. Вітаю наших самбістів та їхніх тренерів. Так тримати!” “Золото” завоювала Юлія Засульська у ваговій категорії 47 кг. “Срібло” здобула Мілена Кухарь (50 кг). Бронзові медалі вибороли Вікторія Гриценко (72 кг) та Микола Голощапов (+98 кг).” Серед перелічених на фото був лише один спортсмен, а решта – все ж спортсменки.
А ще ми частенько грішимо тим, що любимо використовувати в мові такі собі поблажливі звернення: “сонечко”, “красунечко”, але чомусь до чоловіків так не прийнято звертатися(мова не йде про стосунки між близькими людми)Так, це вже сексизм, а його варто уникати у будь-яких проявах. Або – начебто ніжне “жіночка”, а насправді – це применшення ролі жінки. Ми ж не кажемо на всіх чоловіків “чоловічок”.Хотілосяб також, щоб уже викорінилися з нашої повсякденної мови вислови: “жіноча логіка”, “жіноче щастя”, “справжня господиня/ справжній господар” і тому подібне.
І, до речі, фемінітиви, – це не щось кардинально нове для нашої мови. Зовсім ні. Деякі з них були у вжитку багато років тому, про це свідчать словники української мови. Згодом жінки все більше виборювали прав у суспільстві і займали інші посади, суспільні ролі. Тож використання фемінітивів – це не данина моді, а суспільна необхідність.Фемінітиви та інші слова коректної лексики нам і досі “ріжуть вухо”, дратують, смішать. Чому?Ми в процесі ознайомлення і звикання. Потрібна практика. А ще велике бажання поважати права людини. Гендерна рівність – це більше, ніж рівне представництво жінок і чоловіків. Досягнення гендерної рівності означає викорінення будь-якої дискримінації за ознакою статі та гендерних стереотипів у всіх сферах життя.
